Повномасштабна війна змусила більшість бізнесів перейти в режим виживання. Проте є підприємці, які саме зараз обирають інвестувати в розвиток. Один із них — Олег Міщенко, підприємець та інвестор, який за останні роки реалізував масштабні виробничі проєкти, вклавши понад 550 млн грн у розвиток харчової промисловості.

Сьогодні його компанії виробляють продукцію, що представлена в національних торговельних мережах та експортується до 15 країн Європи й Азії. У портфелі — лідер ринку Bakery Food Investment, відроджений завод AQUA Миргород, нові виробництва, інвестиції у сучасні технології, розвиток громад та масштабні плани виходу на міжнародні ринки.

В інтерв’ю ми поговорили про інвестиції під час війни, економічну відповідальність бізнесу, майбутнє українського виробництва та стратегію, яка має зробити Україну одним із провідних виробничих центрів Європи.

Пане Олег, BFI вклала понад 550 млн грн у нові виробництва під час активної війни — завод у Козельці модернізовано, у Хусті щойно запущено перший в Україні завод із виробництва замороженої здоби. Як приймалося це рішення, коли один із ваших складів був знищений ракетним ударом і втрати перевищили 50 млн грн? Де межа між сміливістю підприємця та безрозсудністю?

Для мене це не питання сміливості чи ризику. Це питання відповідальності.

Якщо український бізнес перипинить інвестувати під час війни, то хто тоді будуватиме економіку країни? Ми всі говоримо про перемогу, але перемога — це не лише сильна армія. Це ще й працюючі заводи, податки, робочі місця та експорт.

Так, ми втратили склад унаслідок ракетного удару. Це понад 50 мільйонів гривень прямих збитків. Але ракета не може стати причиною, щоб перестати будувати. Навпаки, вона лише підтвердила, що Україну потрібно зробити економічно сильнішою.

Кожен новий завод — це відповідь ворогу. Це доказ того, що країна живе, виробляє й розвивається.

Межа між сміливістю та безрозсудністю проходить там, де закінчуються розрахунки. Ми дуже уважно аналізуємо кожен проєкт, але якщо він стратегічно правильний, його потрібно реалізовувати незалежно від обставин.

Завод у Хусті — це “фабрика майбутнього”: повна автоматизація, цифровізація, планова потужність до 3 000 тонн на місяць. Паралельно — релокація кондитерського виробництва з Туреччини до Тячева. Як вибудовується логіка портфеля активів: BFI, AQUA Миргород, новий кондитерський завод — це єдина екосистема чи окремі ставки на різні ринки?

Для мене це одна велика система. Ми не будуємо окремі підприємства. Ми створюємо українську виробничу екосистему. BFI — це сучасне харчове виробництво. AQUA Миргород — сильний український бренд води. Новий кондитерський завод — розвиток категорії солодощів.

Паралельно ми виходимо ще в один напрям — здорові снеки та сублімовані продукти. Це стане нашим наступним виробництвом.

Також уже розпочав роботу проєкт Loven Bistro на трьох локаціях у Києві. Ми плануємо масштабувати його в Україні та Європі. Це бістро з українськими продуктами, виготовленими з якісної сировини за унікальною технологією.

Ще один наш проєкт — AI-food — сучасний формат реалізації продукції to go. Ми розробили унікальну технологію розумного холодильника, який взаємодіє з клієнтом, розповідає про продукт і має інтегровану систему Face ID.

Наша виробнича модель — це не лише створення власних виробництв. Ми хочемо бути виробничим хабом для підприємців, які мають унікальні технології, сильні продукти або інноваційні рішення, але потребують виробничої бази, інвестицій та можливості масштабування.

Ми готові залучати такі проєкти у нашу екосистему: допомагати з виробничими потужностями, технологічною інфраструктурою, фінансуванням, логістикою, виходом у торговельні мережі та на міжнародні ринки.

Я бачу в цьому велику можливість для України. У нас є багато підприємців, які створюють цікаві технології та продукти світового рівня, але часто не мають ресурсу, щоб перейти від невеликого виробництва до промислового масштабу.

Саме тут може бути наша роль — не обов’язково створювати кожен продукт з нуля, а знаходити сильних підприємців і технології, інтегрувати їх у нашу виробничу платформу та допомагати масштабуватися.

По суті, ми хочемо створити модель, у якій український підприємець приходить із технологією та продуктом, а ми даємо йому виробничий хаб, інфраструктуру, компетенції та доступ до ринків.

Це дозволяє набагато швидше масштабувати інновації та створювати в Україні нові виробництва з високою доданою вартістю.

Я вважаю, що саме такі партнерські моделі можуть стати одним із драйверів майбутньої української промисловості.

Ви свідомо реєструєте компанію в Остері, щоб податки йшли саме до цієї громади, у Хусті будуєте навколо заводу кав’ярню, пекарню, ковзанку й навіть автокінотеатр. Чому бізнес бере на себе функції держави? І чи є у вас відчуття, що громади сьогодні готові до реального партнерства з приватним капіталом — чи це поки що виняток із правила?

Я не вважаю, що бізнес замінює державу. Але бізнес може стати каталізатором розвитку. Якщо поруч із заводом з’являються кав’ярня, пекарня, спортивний простір чи місце для сімейного відпочинку, люди хочуть залишатися жити саме там.

Сильна громада формується не лише дорогами чи адміністративними будівлями.

Її формують робота, комфорт і відчуття перспективи.

Саме тому ми сплачуємо податки там, де працюємо. Я хочу, щоб мешканці бачили прямий зв’язок між розвитком бізнесу та розвитком своєї громади.

Мені здається, що саме така модель партнерства після війни стане нормою.

Блекаути стали справжнім тестом на виживання для харчового виробництва. BFI встановила газові генератори потужністю до 2 МВт і реалізувала це за два тижні завдяки партнерству з Sense Bank у рамках ініціативи “Джерело енергії”. Як влаштована ваша енергетична незалежність сьогодні — і чи стала когенерація конкурентною перевагою, а не лише засобом виживання?

Безумовно. Ми більше не сприймаємо власну генерацію як аварійне рішення. Сьогодні це повноцінний елемент конкурентоспроможності.

Якщо підприємство може працювати незалежно від зовнішніх факторів, воно стає більш надійним партнером як для українських, так і для міжнародних клієнтів.

Ми інвестуємо в енергетичну незалежність, тому що сучасний виробник має контролювати не лише виробництво, а й власну енергетику.

Я переконаний, що вже за кілька років більшість великих українських заводів працюватимуть саме за такою моделлю.

BFI вже експортує до 15 країн — США, Велика Британія, Ізраїль, Туреччина, країни Балтії — і ставить мету довести частку експорту до 30% доходу. Відкриття власної пекарні в Австрії — це наступний крок до прямої присутності на ринку ЄС. Яка ваша модель виходу на зовнішні ринки: бренд, B2B-поставки чи власна роздрібна інфраструктура за кордоном?

Наше головне завдання — продавати не лише продукцію, а й українську якість. Ми розвиваємо одразу кілька напрямів. Перший — B2B. Другий — власні бренди. Третій — поступове створення власної присутності в Європі.

Відкриття пекарні в Австрії — це лише початок. Це буде пекарня нового покоління з власним R&D-центром, шоурумом для B2B-партнерів, простором для проведення заходів і кав’ярнею для мешканців Відня та гостей міста.

Ми використовуємо українські заготовки, виготовлені на наших виробництвах за технологією шокової заморозки, і застосовуємо їх для виробництва продукції вже на території Європейського Союзу.

Для BFI Австрія — це експортний логістичний хаб, крафтове виробництво та можливість познайомити європейського споживача з українським продуктом безпосередньо.

Я хочу, щоб українські продукти були максимально близькими до кінцевого споживача.

Моя стратегія проста. Виробництво має залишатися в Україні. Саме тут повинні створюватися робочі місця, додана вартість і податки.

AQUA Миргород — завод, який десятиліттями стояв законсервованим, а ви відродили його під час повномасштабного вторгнення, і одразу починали некомерційними поставками питної води у Херсон та постраждалі міста. Як ви поєднуєте комерційну логіку з гуманітарною місією — і де в цій формулі знаходиться бізнес-модель, яка дозволяє не просто виживати, але й масштабуватись?

Я не бачу між ними протиріч. Під час війни бізнес не може існувати окремо від країни.

Коли люди залишилися без води, ми просто не могли думати лише про прибуток. Коли в людей не було хліба, ми випікали його в Козельці та доставляли до регіонів, які цього найбільше потребували.

Спочатку потрібно допомогти. А вже потім будувати бізнес.

Я переконаний, що компанії, які мають цінності, у довгостроковій перспективі завжди перемагають. Адже довіра людей — це також капітал. Іноді навіть цінніший за фінансовий.

Ви маєте затверджену інвестпрограму з Sense Bank на 800 млн грн, будуєте гуртожиток для ВПО в Хусті, плануєте до 500 нових робочих місць і орієнтуєтесь на нові сегменти B2C до 2027 року. Що потрібно Україні — інституційно, регуляторно, інфраструктурно — щоб таких історій, як BFI, були десятки, а не одиниці?

Потрібно небагато: передбачувані правила гри, доступне фінансування, страхування воєнних ризиків, сильна експортна політика, максимально швидкі процедури для будівництва нових виробництв.

І найголовніше — державна стратегія, яка скаже всьому світу: Україна — майбутній виробничий центр Європи. Я впевнений, що саме харчова промисловість може стати українським економічним дивом. У нас є земля, люди, технології, підприємці та величезний досвід. Нам потрібно перестати мислити категоріями виживання. Потрібно мислити категоріями лідерства.

Моя особиста мрія дуже проста: щоб через двадцять років у будь-якій країні Європи людина могла зайти до супермаркету, взяти з полиці український продукт і навіть не замислюватися, що він вироблений в Україні. Бо українська якість стане безумовним стандартом.

Саме заради цього ми сьогодні будуємо заводи.