У будні Леся Лабунська сидить за робочим столом у фінансовому відділі, працює з цифрами і документами, живе в ритмі звітів та дедлайнів. А ввечері ніби перемикає канал і виходить у кадр уже як модель і акторка. Ці два світи йдуть поруч і вона встигає в обох, тримаючи їх в одному розкладі без зайвого пафосу і з дуже тверезим відчуттям відповідальності за свої вибори.

Її шлях у творчість виріс не з гучних мрій про славу, а з щирого захоплення. Їй подобалося бути перед камерою, подобався процес зйомки, перевтілення і той момент коли бачиш результат. Те, що починалося як хобі, непомітно стало професією, але внутрішній мотив залишився тим самим. Для Лесі зйомки й далі про енергію і свободу, а не лише про кар’єру. Кожен новий проєкт для неї окрема історія, у яку потрібно увійти, зібратися, відчути команду. Дні бувають довгі, образів багато, ноги втомлюються, але після такого навантаження вона часто почувається краще, ніж після звичайного офісного дня, бо саме творчість дає їй відчуття руху і зростання.

Два графіки, одне насичене життя

Розклад у Лесі такий, який легко міг би стати виправданням для фрази «я нічого не встигаю». Повний робочий день у фінансовому відділі, потім репетиції чи зйомки, повернення додому пізно ввечері. Час на себе й близьких доводиться буквально відвойовувати.

Вона не робить вигляд, що вже знайшла ідеальний баланс. Навпаки, прямо говорить про постійний пошук і спроби домовитися з реальністю. Поруч — родина, яка приймає її амбіції як частину її життя, а не як забаганку. Близькі розуміють: сцена і камера — це її спосіб бути живою й зібраною, а не випадкове захоплення.

Відпочинок у Лесі приземлений і щирий: пробіжки в парку біля дому, книжки, фільми, зустрічі з подругами, іноді театр або кава в улюбленому закладі. Важливе місце в її житті займає будинок за містом, де вона вирощує квіти. Це противага софітам — там краса буквально проростає із ґрунту, без гриму й камер, і ця тиша теж підтримує її внутрішню рівновагу.

Іноді вона вмикає релаксуючу музику, медитує, дозволяє собі побути наодинці. Це не про трендовий майндфулнес, а про інтуїтивне розуміння: щоб витримувати кілька ролей одночасно, потрібен внутрішній запас міцності.

Краса без лапок

Леся працює в індустрії, яка довгий час зводила красу до параметрів — розміру, зросту, симетрії. На цьому тлі її власне бачення звучить як м’яка, але вперта опозиція.

Для неї краса починається не з тіла, а з характеру: з того, як людина поводиться у складні моменти, які рішення приймає, як ставиться до інших і до себе. Вона бачить красу у вчинках, у здатності долати труднощі, в досягненнях, які не завжди потрапляють у стрічку соцмереж.

Зовнішність, стиль, доглянутість важливі, але лише як продовження внутрішнього стану. Якщо людині комфортно в образі, який вона створила, якщо з неї «світиться» радість, для Лесі це вже краса — незалежно від трендів.

Не випадково одна з ключових фраз, яку вона про себе формулює, звучить так:

«Краса починається зсередини: зі вчинків, того, як ти долаєш труднощі, з того, наскільки ти чесна із собою».

За цими словами — не теорія, а прожитий досвід роботи, зйомок і життя у країні, що переживає війну.

Світ, що дивиться через екран

Ще одна зона, де Леся дивиться на себе чесно, — соцмережі. В епоху, коли кастинги, знайомства і навіть стосунки часто починаються онлайн, вона визнає: активна публічна присутність для неї не є природною.

Продюсери й колеги регулярно нагадують, що Facebook та Instagram впливають на кар’єру не менше, ніж портфоліо. Є іронія в тому, що саме через Facebook її колись і помітили — це стало важливим кроком у професійному розвитку.

Зараз Леся свідомо «надолужує» цю сферу: без відрази до соцмереж, але й без культу самопрезентації. Для неї це ще один професійний виклик, який потрібно освоїти, а не нескінченна сцена для самолюбування.

Жінка в країні, що воює

Коли Лесю запитують про роль жінки сьогодні, вона говорить не абстрактно — з очевидним відсиланням до українських реалій. Вона бачить, як багато відповідальності лягло на жінок у час війни: робота, підтримка економіки, допомога ЗСУ, опіка над тими, хто втратив домівку, турбота про родини, волонтерство.

Вона відзначає, що жінки все частіше займають керівні посади, досягають успіху в кіно, моді, бізнесі, не відмовляючись від глибини та емоційності. Її формула звучить так:

«Жінки сьогодні доводять, що можуть бути не лише тендітними, а й рішучими, впевненими, глибокими. Це мене дуже захоплює».

Її власна історія вписується в цей контекст: Леся не намагається закріпити за собою один-єдиний образ. Вона дозволяє собі бути різною — втомленою й зібраною, вимогливою до себе й водночас співчутливою до інших.

Мода, яка починає слухати історії

Зсередини індустрії Лесі добре видно, як мода поступово зміщується від «картинки заради картинки» у бік історій. Вона говорить про те, що стиль змінюється разом із тоном — з’являється більше щирих емоцій, реальних сюжетів, героїв із минулим, а не лише з ідеальним профілем.

Жінки дедалі більше впливають на те, якою буде ця мода: не тільки як ті, хто купує, а й як ті, хто створює — як авторки, режисерки, креаторки. Для Лесі кожен образ у кадрі — це окрема історія, можливість прожити іншу емоцію, подивитися на себе збоку.

Вона не виділяє «головну» чи «найважливішу» роль. Кожен проєкт щось змінює — емоційно, психологічно, іноді й фізично. Вона просить друзів чесно оцінювати результат, говорити, де емоція не дійшла, де можна було інакше. Це її спосіб рости не завдяки міфу про «талант», а завдяки щоденній роботі.

Характер, який не шукає легких сценаріїв

Є в Лесі риса, яка проходить крізь усю її історію, — те, як вона ставиться до складних задач. Вона не чекає ідеального моменту, не відкладає «на потім», а сприймає виклик як сигнал рухатися далі. Її дні часто виглядають дуже просто і водночас промовисто: після роботи у фінансовому відділі вона їде на репетицію, вчиться новому, виходить у кадр навіть тоді, коли легше було б лишитися вдома і відпочити. Так вона працює не тільки з професійними цілями, а й із власною сором’язливістю, невпевненістю, втомою, і не зупиняється, коли щось іде не за планом.

Її життєві принципи продовжують цю ж лінію. Для Лесі важливо жити так, щоб не було соромно за власні рішення, тримати слово і не обіцяти того, чого не зможе виконати, поважати чужий вибір і не втручатися у справи інших без потреби. Водночас, коли хтось звертається по допомогу, вона не проходить повз і намагається бути поруч, без зайвих декларувань. Вона дивиться на людей крізь призму їхнього досвіду, ніби щоразу нагадує собі, що за кожною історією стоїть шлях, якого ми не бачимо.

Леся Лабунська не виглядає відстороненою «ідеальною картинкою». Вона живе між офісом і сценою, між ранковими пробіжками і пізніми репетиціями, між буденною реальністю війни та бажанням створювати красу, яка не відвертається від того, що відбувається навколо. Її шлях — це не історія про легкий успіх, а про поєднання дисципліни, внутрішніх орієнтирів і готовності щоразу братися за складні завдання. І про таку красу, що починається не з відображення в дзеркалі, а з чесної розмови із собою.