Тамара Жукова — психолог і підприємиця, яка під час повномасштабної війни запустила чотири проєкти. Вона поєднує роботу в бізнесі з громадською діяльністю, допомагає дітям, займається волонтерством і виховала успішного сина. У цьому інтерв’ю Тамара розповідає про головні виклики підприємництва у воєнний час, про зміни, які бачить у людях як психолог, і про те, чому найважливіше — вміти починати спочатку.

Під час війни ви запустили чотири проєкти. Що було найважчим — знайти ресурси, зібрати команду чи повірити, що це взагалі можливо? І як ви подолали момент внутрішнього сумніву?

Чесно кажучи, повірити було зовсім не важко, як і запустити. Найважче було зібрати своїх. Я вважаю, що «свої» люди — це велика цінність. Команда — це люди, які стають однодумцями у запуску будь-якого продукту. Коли збирається свій team, команда, яка бачить і «дихає» з тобою в унісон, тоді можливий справжній прорив. Тому найскладніше завжди — це підбір саме вмотивованого персоналу, який, так само як і ти, готовий стрибати у нові проєкти, створювати щось нове, вірячи тобі й у тебе. І віра тут — дуже важлива складова.

Як підприємиця і психолог ви бачите суспільство і крізь призму бізнесу, і через людські емоції. Які зміни в поведінці людей за час війни вас найбільше здивували — у хорошому чи тривожному сенсі?

Найбільше мене, як психолога й підприємицю, засмучує небажання людей відновлювати «енергію життя». Що це таке? Це починати спочатку. Я бачу, як люди, втративши те, що створювали багато років, сумують за втраченим і не можуть змусити себе діяти, йти до нових вершин. Так, я розумію: починати спочатку завжди важко. Але це єдиний шлях розвитку. Якщо нічого не створювати, людина швидко втрачає сенс життя, їй нічого не цікаво, і вона починає просто «проживати дні». Це веде до шкідливих звичок, прокрастинації, хронічних або гострих хвороб. Я за те, щоб людина творила і знала: з будь-якої точки, навіть знизу, можна піднятися. Найбільше розчарування для мене — що багато хто просто здався. А я хочу, щоб люди повірили: можна інакше.

Ви — волонтерка, мама, Міс Європа і громадська діячка. Як ці ролі перетинаються? Чи буває, що одна заважає іншій, чи, навпаки, дає несподівані ресурси?

Зараз вони вже не заважають. Моєму синові 19 років, і роль мами відійшла на третій план, бо він самостійний, дорослий, живе за кордоном, навчається і працює. Я тепер мама «на відстані», мама потрібної розмови. У нас такі стосунки, що немає залежності від щоденних дзвінків. Це дає можливість іншим сферам проявлятися сильніше.

Що стосується титулу «міс», то для мене це певне місіонерство, приклад і привід робити добрі справи. Це перетинається з волонтерством: я допомагаю хворим і інклюзивним дітям, беру участь у зборах, особливо перед школою, для одного фонду. Не хочу називати ці фонди, бо ніколи не піарю свою волонтерську діяльність. Живу по совісті, вірю в причину і наслідок: усе, що віддаєш, повернеться, і навіть більше. Головне — давати з чистих намірів. Я роблю це для себе, а не для того, щоб додати собі «медалей». Тому не можу сказати, що це різні ролі. Це частини мого життя в різні періоди, які потребували більшої уваги, щоб я могла прожити цей досвід.

Які зовнішні фактори сьогодні найбільше впливають на успіх проєктів в Україні? І чи є щось, що можна перетворити з загрози на точку зростання?

Найбільше людей зупиняє страх. Багато хто втратив віру у краще майбутнє або в те, що все закінчиться, і настане світлий час. Створювати проєкти важко, якщо ставити все на карту і думати лише про результат. Проєкти легше робити, коли є внутрішній відгук: «Я хочу це робити, мені подобається, я бачу тут свій розвиток». Для мене фінансова вигода — не головне. Це, можливо, не зовсім бізнесовий підхід, але це моя філософія.
Що можна перетворити з загрози на зростання? Будь-яке завершення чогось — це початок нового. Треба пам’ятати: одна двері зачиняються — інші відчиняються. Найбільша загроза людині — вона сама, з її внутрішніми деструктивними програмами та невірою в себе.

В Україні зараз багато говорять про ментальну стійкість. З вашого погляду, що важливіше — розвивати особисту психологічну стійкість чи працювати над стійкістю спільноти?

Безумовно, починати треба з особистої психологічної стійкості. Неможливо створити нове суспільство, якщо ти сам внутрішньо «порожній». Є гарна фраза: не можна, будучи голим, одягнути іншого. Ви можете дати щось іншому лише тоді, коли самі наповнені — знаннями, ресурсами, ідеями.

Складно приймати, що навіть коли в відкритому доступі є безліч безкоштовних інструментів, які можуть змінити життя, багато хто не хоче їх використовувати. Люди вірять, що світ має підлаштуватися під них, а не вони під світ. Насправді життя — це лише проєкція вашого внутрішнього стану.

Уявіть, що через 10 років ваш син розповідає комусь про вас. Яку одну історію зі свого життя ви б хотіли, щоб він обов’язково згадав?

Це була зима, дуже холодно. Ми з батьками йшли в гості до мого хрещеного. Я була в шубі, яка була мені дуже маленька: короткі рукави, не налазила як слід. Мені мерзли руки й ноги. Іншого верхнього одягу не було, а в батьків тоді не було можливості купити новий. Мені здавалося, що всі — тато, мама, старший брат — виглядають гарно, а я — найбільш ображена і нещасна.

Тоді, у 10 років, я пообіцяла собі, що, коли виросту, ніколи так не житиму. Я куплю собі нову шубу, у якій буде тепло. Це було моє перше глибоке знайомство зі страхом — я й досі дуже боюся холоду. Мені подобаються теплі країни, бо я важко переношу мороз. І в 30 років я виконала цю обіцянку: купила красиву норкову шубу. Носила її рік, а потім зрозуміла, що це було лише про закриття обіцянки тій маленькій дівчинці, яка тоді дуже змерзла. Це було про те, що я більше ніколи не буду в холоді. Саме цю історію я хотіла б, щоб мій син розповів, коли його спитають щось цікаве про маму.